67 
Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.
— Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її.
Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.
— Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?
Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.
— Дякую, — всміхнулася їй Джіні.
Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався «Базікало». Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.
— Луна, добре провела літо? — поцікавилася Джіні.
— Так, — замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. — Непогано. А ти — Гаррі Поттер, — додала раптом вона.
— Я це вже знаю, — відповів Гаррі.
Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.
— А хто ти, я не знаю.
— Ніхто, — миттю відказав Невіл.
— Та не вигадуй, — втрутилася Джіні. — Невіл Лонґботом… Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.
— Розум безмежний — це скарб величезний , — майже проспівала Луна.
А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.
Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.
Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно–мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної — він проїжджав під грізними сірими хмарами.
— Знаєш, що мені подарували на день народження? — запитав Невіл.
— Ще одного Нагадайка? — пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам’ять онука.
— Ні, — заперечив Невіл, — хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив… Ось подивися…
Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.
— Мімбулус мімблетонія , — гордо проголосив Невіл.
Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.
— Це дуже–дуже рідкісна штука, — аж сяяв Невіл. — Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?
Гаррі знав, що гербалогія — улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.
— А чи вона… е–е… щось робить? — поцікавився він.
— Ще й як! — похвалився Невіл. — У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора…
Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з–за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетонію нарівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.
З кожнісінького її фурункула бризнула рідина — густими смердючими темно–зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.
Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, Щоб гидота трохи стекла з очей.
— В–вибачте, — видихнув він, — я ще це не випробовував… не знав, що станеться аж таке… тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, — додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.
Саме тієї миті відчинилися двері купе.
— Ой… здоров, Гаррі, — пролунав стурбований голос. — Е–е… Я, мабуть, невчасно?
67 
