34 
— Так, — відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.
— Це Креб, а це Ґойл, — недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. — А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.
Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання.
Драко Мелфой зиркнув на нього.
— Що, тебе так насмішило моє ім'я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.
Драко знову звернувся до Гаррі.
— Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.
Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.
— Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, — холодно сказав Гаррі.
Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум'янець.
— На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, — протягнув він. — Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками — тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.
Гаррі й Рон попідводились. Ронове обличчя палало, як і його волосся.
— Ану повтори! — насупився він.
— Ого, ти зібрався з нами битися? — глузливо вишкірився Мелфой.
— Якщо ви негайно не заберетесь! — пригрозив Гаррі хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від нього чи Рона.
— Але ми не хочемо йти — правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.
Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.
З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп'ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.
— Що тут скоїлось? — здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.
— Він, мабуть, у нокауті, — пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. — Ні, я просто не вірю: він знову спить!
Пацюк і справді заснув.
— Ти що, колись уже бачив Мелфоя? Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.
— Я чув про цю родину, — спохмурнів Рон. — Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил. — Рон повернувся до Герміони: — Тобі щось потрібно?
— Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали. Ви часом не билися, га? Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!
— Це Скеберс бився, а не ми, — сердито зиркнув на неї Рон. — Може, ти вийдеш, поки ми переодягнемось?
— Гаразд, я зайшла тільки тому, що всюди страшний рух — всі поводяться як діти, і гасають коридорами, — фиркнула Герміона. — А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?
Рон люто подивився їй услід. Гаррі визирнув з вікна, надворі вже сутеніло. Під пурпуровим небом видніли ліси та гори. Поїзд і справді їхав трохи повільніше.
Гаррі й Рон поскидали куртки й накинули довгі чорні мантії. Ронова мантія була йому трохи закоротка, і з-під неї визирали кросівки.
У поїзді пролунало оголошення: "За п'ять хвилин прибуваємо до Гоґвортсу. Просимо залишити багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо".
Гаррі від хвилювання забило дух, а Ронове обличчя під веснянками стало блідим як полотно. Вони позапихали до кишень рештки ласощів і приєдналися до учнів, що збилися в коридорі.
Поїзд уповільнив рух і зрештою зупинився. Всі ринули до дверей, виходячи на маленьку темну платформу. Гаррі здригнувся від холодного нічного повітря. Аж ось над головами застрибало світло ліхтаря, і Гаррі почув знайомий голос:
— Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно?
Над морем голів променилося радістю велике заросле обличчя Геґріда.
— За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!
Ковзаючись і спотикаючись, учні вслід за Геґрідом спускалися крутою і вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що Гаррі здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.
34 
