96 
— Добрий вечір, пані професорко Амбридж. — привітався Гаррі дерев’яним голосом.
— Прошу сідати, — показала вона на невеличкий столик, прикрашений мереживною тканиною, за яким стояв стілець з прямою спинкою. На столі лежав чистий аркуш пергаменту — явно призначений для Гаррі.
— Е–е, — не зрушив з місця Гаррі. — Пані професорко. Е–е… перш ніж почати, я хотів… хотів запитати, чи не зробили б ви мені… послугу.
Вона примружила свої вирячені очі.
— Яку?
— Бачите, я… я гравець ґрифіндорської команди з квідичу. І мені о п’ятій годині в п’ятницю треба бути на пробах нового воротаря, і я… я хотів би знати, чи не міг би я пропустити того вечора покарання, а відбути його… відбути іншим разом…
Ще не договоривши речення, він уже знав, що нічого з цього не вийде.
— Ой, ні, — так широко всміхнулася Амбридж, що здавалося, ніби вона щойно проковтнула дуже соковиту муху. — Ой, ні, ні, ні. Це ваше покарання за поширення злих, огидних, самозакоханих вигадок, містере Поттере, а покарання аж ніяк не можна пристосовувати заради зручності винуватця. Ні, ви прийдете сюди о п’ятій годині завтра, і післязавтра, і в п’ятницю також, і відбудете своє покарання за планом. Це навіть добре, що ви пропустите щось для вас важливе. Це послужить вам ще кращим уроком, ніж я задумала.
Гаррі відчув, як йому в голову бухнула кров, а у вухах щось загупало. То він, виявляється, поширював «злі, огидні, самозакохані вигадки»?
Вона стежила за ним, трохи схиливши голову, і так само всміхалася від вуха до вуха, ніби читала його думки і тільки й чекала, коли ж він знову вибухне криком. З величезним зусиллям Гаррі відвернувся від неї, кинув портфель на підлогу біля стільця з прямою спинкою і сів.
— Отак, — солодко проспівала Амбридж, — ми вже краще себе контролюємо, правда? А зараз, містере Поттере, перепишете для мене деякі рядки. Ні, не вашим пером, — додала вона, коли Гаррі нахилився було до портфеля. — Будете писати моїм особливим пером. Ось, нате.
Вона вручила йому довге й тонке чорне перо з незвично гострим вістрям.
— Я хочу, щоб ви написали: “ Я не повинен брехати “, — лагідно звеліла вона.
— Скільки разів? — Гаррі старанно вдавав чемність. — Доти, доки ці слова до вас дійдуть, — солодко пояснила Амбридж. — Починайте.
Вона підійшла до свого стола, сіла за нього й нахилилася над стосом пергаменту — очевидно, перевіряла чиїсь контрольні. Гаррі підняв гостре чорне перо, а тоді усвідомив, чого йому бракує.
— Ви не дали чорнила, — нагадав він. — А воно вам не потрібне, — відповіла професорка Амбридж, голос якої ледь–ледь забринів, ніби від сміху.
Гаррі торкнувся вістрям пера до пергаменту і написав:
«Я не повинен брехати».
Раптом він зойкнув від болю. Слова, що з’явилися на пергаменті, були написані ніби якимось яскраво–червоним чорнилом. Одночасно ці слова виступили в Гаррі на правій руці, врізавшись у шкіру, мовби надряпані скальпелем… проте поріз прямо на очах загоївся, тільки шкіра лишилася трохи червоніша, ніж була.
Гаррі озирнувся на професорку. Вона стежила за ним розтягши в посмішці свого великого ропушачого рота.
— Що?
— Нічого, — тихенько озвався Гаррі.
Глянув на пергамент, знову торкнувся його пером, написав «Я не повинен брехати» — і вдруге відчув пекучий біль у руці. Слова знову врізалися йому в шкіру і знову ж таки зникли за кілька секунд.
Так було й далі. Знову й знову Гаррі писав на пергаменті слова не чорнилом, як він невдовзі збагнув, а власною кров’ю. І ці слова знову й знову врізалися йому в руку, зникали і з’являлися заново наступного разу, коли він торкався пером пергаменту.
За вікном кабінету запала темрява. Гаррі не питав, коли йому дозволять зупинитися. Навіть не дивився на годинника. Знав, що вона чекає від нього вияву слабкості, і не збирався їй показати найменшого такого знаку, хоч би й довелося просидіти тут цілу ніч, роздряпуючи собі руку цим пером…
— Підійдіть сюди, — нарешті звеліла вона, коли минуло вже, здавалося, кілька годин.
Він підвівся. Рука пекла й боліла. Глянув на неї і побачив, що рана загоїлась, але шкіра була криваво–червона.
— Руку, — звеліла вона.
Він простяг руку. Вона схопила її своєю. Гаррі аж здригнувся від дотику її грубих коротеньких пальців, унизаних потворними старими перснями.
— Ич! Бачу, писання не справило на вас належного враження, — усміхнулася вона. — Доведеться повторити процедуру завтра. Можете йти.
96 
