Последние отзывы

  295  

— Корнеліусе… — сказав, помітно втішений, що з Гаррі все гаразд, Дамблдор і вийшов наперед (усі помітили його аж тепер — дехто наготував чарівні палички, а інші просто ошелешено дивилися. Статуї ельфа й ґобліна заплескали в долоні, а Фадж з несподіванки підстрибнув, і його ноги в капцях відірвалися від підлоги). — Якщо ти спустишся у відділ таємниць, то в залі Смерті знайдеш кількох утікачів–смертежерів, зачаклованих протироз’явним закляттям. Вони очікують твого рішення, що з ними робити.

— Дамблдоре! — отетеріло зойкнув сам не свій Фадж. Ти… тут… я… я…

Він дико зиркнув на аврорів, яких привів з собою, й було очевидно, що вже збирався, мабуть, крикнути: «Хапайте його!»

— Корнеліусе, я готовий боротися з твоїми людьми… і знову перемогти! — погрозливо застеріг Дамблдор. — Але кілька хвилин тому ти на власні очі бачив доказ того, що я цілий рік казав правду. Лорд Волдеморт повернувся. Ти увесь цей час полював не за тим, за ким було треба, тож нарешті настав час прислухатися до здорового глузду!

— Я… ні… ну… — почав було Фадж, озираючись довкола, ніби сподівався, що хтось підкаже, як вчинити. Коли ж ніхто не обізвався, він звелів: — Дуже добре… Доліш! Вільямсон! Спустіться у відділ таємниць і подивіться… Дамблдоре, ти… ти повинен пояснити… фонтан Магічної братії… що сталося? — трохи не заскімлив він наприкінці, поглядаючи на підлогу з розкиданими рештками статуй чарівника, чарівниці й кентавра.

— Ми про це поговоримо після того, як я відішлю Гаррі назад у Гоґвортс, — сказав Дамблдор.

— Гаррі… Гаррі Поттера?

Фадж обернувся і вп’явся очима в Гаррі, що й далі стояв під стіною біля лежачої статуї, яка охороняла його під час двобою Дамблдора з Волдемортом.

— Він… тут? — Фадж спантеличено розглядав Гаррі. — Як… Що це означає?

— Поясню згодом, — повторив Дамблдор, — коли Гаррі повернеться до школи.

Він пішов від басейну туди, де на підлозі лежала золота голова чарівника. Спрямував на неї чарівну патичку й пробурмотів: — Летус! — Голова засяяла блакиттю, кілька секунд зі стуком і брязкотом потрусилася на дерев’яній підлозі, а тоді знову завмерла.

— Стривай, Дамблдоре! — запротестував Фадж, коли Дамблдор підняв з підлоги голову й поніс її до Гаррі. — Ти не маєш дозволу на використання цього летиключа! Не можна такого виробляти на очах у міністра магії! Ти… ти…

Він затнувся, коли Дамблдор владно глянув на нього поверх своїх окулярів–півмісяців.

— Підготуєш наказ про звільнення з Гоґвортсу Долорес Амбридж, — звелів Дамблдор. — Скажеш, щоб твої аврори припинили розшук мого вчителя догляду за магічними істотами, бо він має повернутися на роботу. Пожертвую тобі сьогодні… — Дамблдор витяг з кишені годинника з дванадцятьма стрілками й подивився на нього, — …півгодини свого часу, впродовж якого ми, гадаю, зможемо обговорити усі важливі моменти того, що тут сталося. Після цього буду змушений повернутися до школи. Якщо буде потрібна моя допомога, зі мною завжди можна зв’язатися у Гоґвортсі. До мене дійдуть листи, адресовані директорові.

Фадж іще більше вибалушив очі, роззявив рота, а його кругле обличчя, облямоване розкошланим сивим волоссям, порожевіло.

— Я… ти…

Дамблдор повернувся до нього спиною.

— Бери летиключа, Гаррі.

Дамблдор простяг йому золоту голову статуї, і Гаррі поклав на неї долоню, не думаючи, що буде далі й де він опиниться.

— Побачимося за півгодини, — тихо сказав Дамблдор. — Раз… два… три…

Гаррі відчув знайоме смикання за уявний гачок біля пупа. Блискуча дерев’яна підлога провалилася з–під ніг. Велика зала, Фадж і Дамблдор зникли, а він помчав кудись у вирі барв та звуків…

Розділ тридцять сьомий

ВТРАЧЕНЕ ПРОРОЦТВО

Гаррі відчув під ногами тверду поверхню. Коліна підігнулися, а золота голова чарівника з лунким брязкотом упала на підлогу. Гаррі озирнувся й побачив, що прибув у Дамблдорів кабінет.

За час директорової відсутності тут усе знову стало на свої місця. Делікатні срібні прилади, як і раніше, стояли на тонконогих столиках, пихкаючи клубочками диму й тихенько сюркочучи. Портрети директорів і директорок куняли у своїх рамах, посхилявши голови на спинки крісел або тулячись до країв картин. Гаррі визирнув у вікно. На обрії з’явилася блідо–зелена смуга — наближався світанок.

Тиша і спокій, коли–не–коли порушувані лише похропуванням або сопінням сплячих портретів, були йому нестерпні. Якби персонажі навколишніх картин могли віддзеркалювати його почуття, то вони б зараз усі кричали від болю. Гаррі пройшовся спокійним, затишним кабінетом, уривчасто дихаючи й намагаючись ні про що не думати. Але ж мусив думати… іншого виходу не було…

  295