ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Записки о "Хвостатой звезде"

Скоротать вечерок можно, лёгкое, с юмором и не напряжное чтиво, но Вау эффекта не было. >>>>>

Между гордостью и счастьем

Не окончена книга. Жаль брата, никто не объяснился с ним. >>>>>

Золушка для герцога

Легкое, приятное чтиво >>>>>

Яд бессмертия

Чудесные Г.г, но иногда затянуто.. В любом случае, пока эта серия очень интересна >>>>>




  443  

Джулія ще ковтнула повітря.

— Добре, — сказала вона на видиху, випускаючи повітря ледь не зі свистом. — Яке ж воно добре. Не бридке. Порошне. — Вона знову вдихнула й підштовхнула шину до нього.

Він хитнув головою й відштовхнув її назад, хоча в легенях у нього уже гуло. Він поплескав себе по грудях, потім показав пальцем на неї.

Вона знову зробила глибокий вдих, потім ще раз присмокталася. Барбі надавив на шину, щоби їй допомогти. Звіддаля, слабо, ніби з іншого світу, він чув, як кашляє Сем, усе кашляє й кашляє.

«Так він сам себе розтерзає», — подумав Барбі. Він відчув, що й сам зараз роздереться на шматки, якщо скоро не зробить вдиху, тож коли Джулія вдруге підштовхнула до нього шину, він нахилився над саморобним соском і глибоко всмоктав, тягнучи в себе порошне, чудове повітря, намагаючись заповнити ним собі легені аж до самого дна. Не відчував насичення, його, насичення, здавалося, ніколи не настане, натомість настала мить, коли паніка

(Господи, я тону)

мало його не проковтнула. Бажання кинутись назад у машину — його не обходить Джулія, хай Джулія сама про себе піклується — було таким сильним, що годі й опиратися… але він вперся. Заплющив очі, вдихнув і спробував віднайти прохолодний спокійний центр, котрий мусив бути десь поблизу.

Легше. Повільніше. Легше.

Він утретє втягнув у себе повітря, рівномірно висмоктуючи його з шини, і серце в нього почало потроху сповільнювати свій шалений галоп. Він побачив, як нахилилася Джулія, як вона взялась за коробочку обома руками. Не відбулося нічого, та Барбі цьому не здивувався. Вона торкалась коробочки, коли вони прибули сюди вперше, і тепер мала імунітет проти шоку.

Та раптом вона дугою вигнула спину. Застогнала. Барбі спробував подати їй шину з соском, але вона його проігнорувала. Кров ринула в неї з носа, кров почала сочитися з куточка її правого ока. Червоні краплини поповзли по щоці.

— Що там відбувається? — погукав Сем. Голос у нього звучав здавлено, захекано.

«Я не знаю, — подумав Барбі. — Я не знаю, що відбувається». Але він знав одне: якщо вона невдовзі не зробить черговий вдих, вона помре. Він висмикнув шпиндель з шини, затис його зубами і ввігнав Семів ніж у другу шину. Встромив шпиндель у діру й заткнув його шматком пластику. І чекав.

10

Це час, де часу немає.

Вона у величезному білому приміщенні без даху, лише чуже зелене небо вгорі.

Це… що таке? Ігрова кімната? Так, ігрова кімната. Їхня кімната.

(Ні, вона лежить на майданній сцені.)

Вона жінка середнього віку.

(Ні, вона мала дівчинка.)

Тут нема часу.

(Зараз 1974 рік і попереду весь час всього світу.)

Вона мусить зробити вдих із шини.

(їй не треба.)

Щось дивиться на неї. Щось жахливе. Але й вона жахлива для нього також, бо вона більша, ніж воно собі гадало, і вона тут. Вона не мусила б бути тут. Вона мусила бути в коробочці. Проте вона все ще безпечна. Воно це розуміє, хоча воно всього лиш

(просто дитина)

дуже юна; фактично, ще недавно ледь не немовля. Воно говорить.

— Ти несправжня, ти вдавана.

— Ні, я реальна. Благаю. Я реальна. Ми всі реальні. Шкіроголовець вивчає її лицем без очей. Він хмуриться. Кути його рота опускаються донизу, хоча воно й не має рота. І Джулія розуміє, як їй пощастило, що він тут зараз сам. Їх тут зазвичай більше, але вони

(пішли додому обідати снідати спати пішли до школи поїхали на канікули, не важливо, куди вони пішли)

кудись пішли. Якби вони тут були зараз усі разом, вони б загнали її назад. Цей і сам може загнати її назад, але йому цікаво.

Їй?

Так.

Воно жіночого роду, як і вона сама.

— Благаю, випусти нас. Молю, дозволь нам жити нашими власними життями.

Відповіді нема. Відповіді нема. Відповіді нема. А потім:

— Ви не справжні. Ви…

Що? Що вона сказала? «Ви ляльки з іграшкової крамниці?» Ні, але щось близьке до цього. У Джулії коротко спалахує в пам'яті спогад про формікарій, який мав її брат, коли вони з ним були дітьми. Спогад триває менше секунди. Мурашник у скляній коробці це зовсім не те, а от, як ляльки з іграшкової крамниці — це ближче. Це вже зіставно, як то кажуть.

— Як ви можете жити власними життями, якщо ви несправжні?

— МИ ДУЖЕ СПРАВЖНІ! — ридає вона, і це якраз той стогін, що його чує Барбі. — МИ ТАКІ Ж РЕАЛЬНІ, ЯК І ВИ!

  443