13 
— Щось я не певна, Верноне.
— Ох, у цих людей у голові щось химерне, вони, Петуніє, не такі, як ми, — скрушно зітхнув дядько Вернон і вдарив по цвяху тістечком, яке йому щойно принесла тітка.
У п'ятницю Гаррі прийшло не менше десятка листів. Через те, що їх годі було пропхати у вічко для пошти, деякі з них просунули під дверима, застромили у шпарки між дверима й одвірком і навіть укинули крізь віконечко в туалеті.
Дядько Вернон знову лишився вдома. Поспалювавши всі листи, він узяв молоток, цвяхи й позабивав дошками усі щілини навколо дверей, — тепер ніхто не міг би вийти на вулицю. Працюючи, він щось собі мугикав, здригаючись від найменшого шереху.
У суботу все пішло шкереберть. До будинку потрапили два десятки листів для Гаррі, заховані всередині кожного з двох десятків яєць, що їх через вікно до вітальні передав тітці Петунії вкрай розгублений молочар. Поки дядько Вернон розлючено дзвонив на пошту і в молочарню, намагаючись знайти кого-небудь, кому можна поскаржитися, тітка Петунія покришила листи кухонним міксером.
— Кому це так припекло поспілкуватися з тобою? — вражено подивився на Гаррі Дадлі.
У неділю вранці дядько Вернон сів снідати і, попри втомлений, ба навіть хворобливий, вигляд, видавався щасливим.
— У неділю немає пошти, — радісно нагадав він родині, намащуючи джем просто на газету, — не буде тих клятих писульок!
Тієї миті щось шугнуло в комині й гахнулося йому на потилицю. Ще мить — і з каміна вилетіли, мов кулі, тридцять, а то й сорок листів. Дурслі злякано зіщулились, а Гаррі підскочив, і спробував упіймати бодай одного листа.
— Геть! ГЕТЬ!
Дядько Вернон ухопив Гаррі за поперек і жбурнув його в коридор. Коли, прикриваючи руками обличчя, з кухні повибігали тітка Петунія й Дадлі, дядько з грюкотом зачинив за собою двері. Було чути, як до кімнати й далі залітають листи, відскакуючи від стін та підлоги.
— З мене досить! — простогнав дядько Вернон, намагаючись говорити спокійно і водночас вириваючи з вусів цілі жмутки волосся. — За п'ять хвилин щоб усі знову були тут, готові до від'їзду, їдемо звідси! Візьміть лише якийсь одяг. Жодних заперечень!
З наполовину вискубаними вусами він був такий страшний, що ніхто й рота не роззявив. Через десять хвилин вони висадили забиті дошками двері, сіли в машину й помчали в бік автостради. Дадлі шморгав носом на задньому сидінні: батько луснув його по голові, бо той їх затримав, пробуючи запхати до спортивної сумки телевізор, відеомагнітофон і комп'ютер.
Дурслі їхали. Їхали та їхали. Навіть тітка Петунія боялася запитати, куди ж вони їдуть. Вряди-годи дядько Вернон круто розвертався і їхав у зворотному напрямі.
— Збити їх зі сліду… збити їх зі сліду, — бурмотів він щоразу.
Цілісінький день вони навіть не зупинялися, Щоб чогось поїсти чи випити. Коли запали сутінки, Дадлі вже безперестанку скиглив. Ще ніколи він не мав такого кепського дня. Він був голодний, пропустив п'ять телевізійних передач, які збирався подивитись, і досі ще не вбив жодного інопланетянина на своєму комп'ютері.
Нарешті дядько Вернон зупинився біля понурого готелю на околиці великого міста. Дадлі й Гаррі дістали кімнату з двома ліжками й вогкими затхлими простирадлами. Дадлі захропів, а Гаррі не спав, сидів на підвіконні, дивився, як пронизують пітьму автомобільні фари, і думав…
Наступного ранку вони мали на сніданок несвіжі кукурудзяні пластівці й холодні мариновані помідори з грінками. Коли вже доїдали, до їхнього столу підійшла власниця готелю.
— Перепрошую, чи є серед вас містер Г. Поттер? Тут цих листів перед порогом, мабуть, ціла сотня.
Вона тримала в руці листа, на якому виднів напис зеленим чорнилом:
Містеру Г. Поттеру Кімната 17 Готель "Рейлв'ю" Коукворт
Гаррі хотів схопити листа, але дядько Вернон вдарив його по руці. Жінка вражено дивилася на цю сцену.
— Я заберу їх, — сказав дядько Вернон, мерщій підвівся й рушив з їдальні слідом за господинею.
— Любий, може, краще вернутися додому? — несміливо запитала через кілька годин тітка Петунія, проте дядько Вернон, здається, її й не чув. Ніхто не знав, чого він, власне, шукає. Він завіз родину до якогось лісу, вийшов з машини, роздивився, похитав головою, знову сів до машини й вони рушили далі. Те саме відбулося й серед зораного поля, на підвісному мості і на горішньому поверсі багатоповерхової паркувальної будівлі.
— Тато збожеволів, чи що? — похмуро запитав того вечора Дадлі тітку Петунію.
13 
