73 
— Його там немає.
Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь–якій юрбі.
— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.
— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.
— Ти не думаєш, що його… поранено , абощо? — занепокоїлася Герміона.
— Ні, — миттю озвався Гаррі.
— А де ж він тоді?
Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте… зі свого завдання… того, що мав виконати влітку для Дамблдора.
— Так… мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.
— А хто це ? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.
Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно–фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро–каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.
— Це ж та жінка, Амбридж!
— Хто? — перепитала Герміона.
— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!
— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.
— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?
— Не знаю…
Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.
— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні…
Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі–Планка, котра щойно з’явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.
І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним–перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів–полів.
Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.
Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.
Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:
- Давно, коли я юним був,
- І Гоґвортс щойно народивсь,
- Хто думав, що його батьки
- Навік розлучаться колись?
- Метою спільною вони
- Були зігріті:
- Створити школу чаклунів–Найкращу в світі.
- «Навчати будемо дітей!» — Казала так четвірка друзів,
- Не знаючи, що дружба ця
- Піддасться зраді і нарузі.
- Друзяк вірніших не було.
- Ніж Слизерин і Ґрифіндор,
- Рівнятися на них могли
- Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.
- Та що там трапилось, чому
- Тій дружбі враз настав кінець?..
- Я спробую розповісти,
- Бо я ж там був (хай йому грець!).
- Раз каже Слизерин: «Вчимо
- Лиш чистокровних в нашій школі»,
- А Рейвенклов йому: «Ні, тих,
- Хто має розуму доволі».
- А Ґрифіндор: «Навчаймо лиш
- Відважних, мужніх і сміливих».
- «Для мене ж», — каже Гафелпаф, — Немає учнів особливих».
- Отак сварилися вони,
- Ніяк дійти не в змозі згоди,
- Аж врешті кожен заснував
- Гуртожиток окремий згодом.
- Відтоді Слизерин навчав
- Лиш чистокровних,
- А Рейвенклов — розумних лиш
- І красномовних.
- Відважні, з духом бойовим
- До Ґрифіндора прямували,
- А Гафелпаф приймала всіх,
- Що чарів вчитися бажали.
- Завирувало там життя,
- Роки у радості минали.
- Аж доки знов гіркі часи
- Зневіри й розпачу настали.
- Гуртожитки, що мов стовпи,
- Тримали на собі цю школу,
- Сварились люто, мов сліпці,
- І все валилося додолу.
- Уже здавалось, що кінець
- Настане Гоґвортсу навіки,
- Коли ішов на друга друг,
- І полились криваві ріки.
- Та несподівано тоді
- Старенький Слизерин помер,
- І вщухли сутички, однак
- Не стало злагоди й тепер.
- Засновники усі утрьох
- Шкільні вирішували справи,
- Та єдності не знали вже
- Колись незламні їхні лави…
- Спливли століття, й нині знов
- Я сортувати буду вас,
- Я — Сортувальний Капелюх,
- Настав мій день, настав мій час.
- Та цього року вам скажу
- Одну доволі дивну штуку–Те, що ділити мушу вас,
- Завдасть мені і болю, й муки.
- Це мій обов’язок, тож я
- Сортую чесно вас щороку,
- Але боюсь, щоб не приніс
- Розподіл цей біди, нівроку.
- Остерігайтесь небезпек,
- Розгадуйте таємні знаки,
- Готуються на Гоґвортс наш
- Смертельних ворогів атаки.
- Єднаймося, допоки час,
- Відкиньмо геть усі вагання, — Я попередив… а тепер
- Розпочинаймо Сортування.
І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам’яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.
73 
