224 
— Не роби дурниць, Доліш, — лагідно попередив Дамблдор. — Я знаю, що ти чудовий аврор… пам’ятаю, як ти склав на «відмінно» всі свої НОЧІ… але, якщо ти спробуєш… е–е… взяти мене силою, то я тебе покалічу.
Чоловік, якого звали Доліш, дурнувато закліпав. Знову зиркнув на Фаджа, сподіваючись отримати підказку, що ж йому робити далі.
— Отже, Дамблдоре, — глузливо всміхнувся Фадж, опановуючи себе, — ти хочеш сам–один чинити опір Долішу. Шеклболту, Долорес і мені?
— Ні, Мерлінова борода, — усміхнувся Дамблдор, — хіба що у вас вистачить дурості мене до цього змусити.
— Він буде не сам! — вигукнула професорка Макґонеґел, сягаючи рукою в кишеню мантії.
— Сам, Мінерво, сам! — різко заперечив їй Дамблдор. — Ти будеш потрібна Гоґвортсу!
— Годі з мене! — гаркнув Фадж, витягаючи чарівну паличку. — Доліш! Шеклболт! Узяти його!
Кабінет осяяв срібний спалах. Пролунав мовби постріл з рушниці, і підлога затряслася. Чиясь рука схопила Гаррі за комір і повалила на підлогу саме тоді, як блиснув ще один спалах. Деякі портрети закричали, Фоукс вереснув, а вгору здійнялася хмара пилюки. Гаррі закашлявся, а тоді побачив, як просто перед ним гепнулася на підлогу чиясь темна постать. Почувся вереск, глухий удар, хтось крикнув «Ні!», пізніше пролунав дзвін розбитого скла, шалене шаркання ніг, стогін і… тиша.
Гаррі спробував вивільнитися від того, хто притискав його до підлоги, й побачив, що то була професорка Макґонеґел. Це вона повалила їх з Марієттою додолу, рятуючи від ушкоджень. Пилюка поволі осідала на них згори. Трохи задихаючись, Гаррі побачив, як до нього наближається висока постать.
— З вами все гаразд? — спитав Дамблдор.
— Так! — відповіла професорка Макґонеґел, устаючи й підводячи Гаррі та Марієтту.
Пилюка осіла. Стало видно, що сталося з кабінетом. Дамблдорів стіл лежав перекинутий, усі тонконогі столики теж поперекидалися, срібне приладдя з них порозліталося на друзки. Фадж, Амбридж, Кінґслі й Доліш нерухомо лежали на підлозі. Фенікс Фоукс кружляв над ними, м’яко виспівуючи.
— На жаль, я мусив заклясти й Кінґслі, бо інакше це було б підозріло, — неголосно пояснив Дамблдор. — Він дуже швидко на все реагував, миттю видозмінив цій Еджком пам’ять, коли всі відвернулися… подякуєш йому від мого імені, Мінерво, добре?.. Незабаром усі очуняють і найкраще буде, якщо вони не знатимуть, що ми встигли побалакати… поводься так, ніби все сталося щойно, а їх просто збило з ніг… вони нічого не пам’ятатимуть…
— А ти, Дамблдоре, де дінешся? — прошепотіла професорка Макґонеґел. — Сховаєшся на площі Ґримо?
— Та ні, — похмуро всміхнувся Дамблдор, — я не збираюся відсиджуватись у схованці. Фадж скоро пошкодує, що вигнав мене з Гоґвортсу, це я тобі обіцяю.
— Пане професоре… — звернувся до Дамблдора Гаррі. Він не знав з чого починати — з того, як йому прикро, що він організував ДА і призвів до такої халепи, чи з того, як йому боляче, що Дамблдор кидає Гоґвортс, щоб урятувати його від виключення? Але Дамблдор урвав його, перш ніж Гаррі встиг вимовити хоч слово.
— Слухай мене, Гаррі, — наполегливо сказав він. — Ти повинен старанно вивчати блокологію. Ти мене зрозумів? Виконуй усе, що тобі наказує Снейп, і тренуйся щовечора, перед тим як засинаєш, щоб перекривати доступ у мозок поганим снам… дуже скоро ти збагнеш, навіщо це робиться, але пообіцяй мені…
Заворушився чоловік, котрого звали Доліш. Дамблдор схопив Гаррі за руку.
— Пам’ятай… перекривай доступ до мозку…
Але щойно Дамблдорові пальці торкнулися Гаррі, як шрам у нього на чолі пронизало болем, і він знову відчув це жахливе зміїне прагнення напасти на Дамблдора, вкусити його, поранити…
— …ти все збагнеш, — прошепотів Дамблдор.
Фоукс, що кружляв по кабінету, опустився нижче. Дамблдор відпустив Гаррі й ухопився рукою за довгий золотистий феніксів хвіст. Спалахнув вогонь, і вони зникли.
— Де він? — заволав Фадж, устаючи з підлоги. — Де він?
— Не знаю! — вигукнув Кінґслі, теж зриваючись на ноги.
— Він же не міг роз’явитися! — крикнула Амбридж. — На території школи не можна…
— Сходи! — гаркнув Доліш, метнувся до дверей, відчинив їх навстіж і вибіг, а за ним побігли Кінґслі та Амбридж. Фадж завагався, а тоді поволі звівся на ноги, обтрушуючи з мантії пил. Запала довга й напружена мовчанка.
— Ну, Мінерво, — промовив гидким голосом Фадж, розгладжуючи подертий рукав, — думаю, твоєму другові Дамблдору настав кінець.
224 
