20 
Унизу в кухні Муді вже вставив око на місце, і тепер воно вертілося так швидко, що Гаррі аж почало нудити. Кінґслі Шеклболт і Стержис Подмор оглядали мікрохвильову піч, а Гестія Джонс реготала, знайшовши в шухляді картоплечистку. Люпин запечатував листа для Дурслів.
— Прекрасно, — сказав Люпин, глянувши на Тонкс і Гаррі. — У нас лишилося не більше хвилини. Думаю, можна вже вийти надвір і приготуватися. Гаррі, я написав листа твоїм тітці і дядькові, щоб не турбувалися…
— Та вони й не будуть, — запевнив Гаррі.
— …що ти в безпеці.
— Це їх лише засмутить.
— …і що наступного літа ти повернешся.
— А навіщо?
Люпин усміхнувся, проте змовчав.
— Йди сюди, хлопче, — хрипко покликав Гаррі Дикозор. — Треба тебе розілюзнити.
— Що зробити? — знервовано перепитав Гаррі.
— Виконати розілюзнювальне закляття, — пояснив Муді, піднімаючи чарівну паличку. — Люпин казав, що в тебе є плащ–нейидимка, але під час польоту він на тобі не втримається. Це тебе краще замаскує. Ось тобі…
Муді стукнув його паличкою по голові, і в Гаррі склалося чудне враження, ніби Муді розбив там яйце. Здавалося, ніби з того місця по тілу заструменіли якісь холодні цівочки.
— Непогано, Дикозоре, — похвалила Тонкс, глянувши на Гаррі.
Гаррі подивився на своє тіло, тобто на те, що було його тілом, адже тепер воно мало геть інший вигляд. Воно не стало невидиме, а просто набрало того ж кольору і фактури, що й кухонна шафа за спиною. Він перетворився на людину–хамелеона.
— Ходімо, — звелів Муді, відмикаючи чарівною паличкою задні двері. Усі вийшли на чудовий дядьків газон.
— Безхмарна ніч, — прохрипів Муді, озираючи небеса магічним оком. — А нам би хмари не завадили. Тепер слухай, — звернувся він до Гаррі, — ми будемо летіти однією групою. Тонкс перед тобою, сиди в неї на хвості. Люпин прикриватиме тебе знизу. Я — ззаду. Решта летітиме довкола нас. Цей порядок порушувати не можна, зрозумів? Якщо когось з нас уб’ють…
— А що, і таке може статися? — боязко спитав Гаррі, та Муді його наче не чув.
— …решта летить далі, не зупиняючись і не міняючи розташування. Якщо повбивають нас усіх, а ти, Гаррі, виживеш, нас замінить група прикриття. Головне — лети на схід, вони до тебе приєднаються.
— Ти малюєш таку життєрадісну перспективу, Дикозоре, що Гаррі подумає, ніби ми жартуємо, — скривилася Тонкс, прикріплюючи Гарріну валізу й Гедвіжину клітку до ремінців, що звисали з її мітли.
— Я просто ознайомлюю хлопця з планом, — прогарчав Муді. — Наше завдання — безпечно допровадити його до штаб–квартири, а якщо по дорозі ми загинемо…
— Ніхто не загине, — сказав своїм глибоким заспокійливим голосом Кінґслі Шеклболт.
— Сідайте на мітли! Є перший сигнал! — вигукнув Люпин, показуючи на небо.
Високо над ними поміж зірок вибухла ціла злива яскраво–червоних іскор. Гаррі зразу впізнав, що це іскри з чарівної палички. Він закинув праву ногу на «Вогнеблискавку», міцно вхопився за держак і відчув, як той легесенько вібрує, наче мітлі самій кортіло скоріше здійнятися в повітря.
— Другий сигнал! Летімо! — голосно наказав Люпин, коли в небі над ними вибухнув сніп зелених іскор.
Гаррі щосили відштовхнувся від землі. Прохолодне нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а охайні квадратні садиби на Прівіт–драйв залишилися внизу, швидко перетворившись на невеличкі темно–зелені й чорні латки. Всі думки про слухання справи в міністерстві мов вітром вимело. Гаррі здалося, ніби його серце вибухає від насолоди. Він знову летів, покидаючи Прівіт–драйв; здійснювалося те, про що він мріяв цілісіньке літо; він вертався додому… на кілька солодких хвилин усі його біди забулися, змізерніли серед цього безмежного зоряного неба.
— Ліворуч, ліворуч, там якийсь маґл! — гукнув ззаду Муді. Тонкс крутнулась убік, Гаррі за нею, спостерігаючи, як розхитується під мітлою його валіза. — Треба піднятися вище… десь на чверть милі!
Вони рвонули вгору, аж Гарріні очі засльозились од вітру, внизу він не бачив уже нічого, крім цяточок світла від автомобільних фар і вуличних ліхтарів. Дві з цих цяточок могли належати машині дядька Вернона… Дурслі якраз мали б уже вертатися до свого порожнього будинку, злі, що ніякого конкурсу газонів не існує… ця думка змусила Гаррі розреготатися, хоч його сміх і заглушили тріпотіння мантій, порипування ремінців, що підтримували його валізу й клітку, а також свист вітру у вухах. Він уже цілий місяць не почувався таким бадьорим і щасливим.
20 
