Капец
130 
— І вночі при місяці немає мені спокою… Навіщо розтривожили мене? О боги, боги…
Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:
— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?
— Нічого, нічого, нічого, — шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого… Ще скляночка, і я з вами за компанію.
І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.
— Отож тепер усе з’ясовано, — сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.
— Цілком ясно, — потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, — тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? — звернувся він до мовчазного Азазелло.
— Я кажу, — прогундосив той, — що тебе добре було б утопити.
— Май милосердя, Азазелло, — відповів йому кіт, — і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?
— Ануте, Марґарито, — знову перебрав мову Воланд, — кажіть же ви все, що вам потрібно?
Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:
— Дозвольте мені з ним порадитися?
Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:
— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю — кидай мене. Ти пропадеш зі мною.
— Ні, не покину, — відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.
Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:
— Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. — Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: — Бідна, бідна…
— Не буває, кажете? — сказав Воланд. — Це правильно. Але ми спробуємо. — І він покликав: — Азазелло!
У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.
— Могарич? — спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.
— Алоїзій Могарич, — відповідав той, ловлячи дрижаки.
— Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? — запитав Азазелло.
Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.
— Ви хотіли перебратись у його кімнати? — якомога задушевніше прогундосив Азазелло.
Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:
— Знай відьму, знай! — вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.
Зчинився шарварок.
— Що ти робиш? — страдницьки прокричав майстер. — Марґо, не ганьби себе!
— Протестую, це не ганьба, — горлопанив кіт.
Марґариту відтягнув Коров’єв.
— Я ванну прибудував… — цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, — лише, щоб побілити… сам купорос…
— От і добре, що ванну прибудував, — схвально сказав Азазелло, — йому потрібно ванни брати… — І гукнув: — Геть!
Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:
— Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! — до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: — А, даруйте… це ти… це ви… — він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на «ти» чи на «ви», — той самий кіт, ви сідали у трамвай?
— Я, — підтвердив потішений кіт і докинув: — Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть «ти», хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.
— Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт… — нерішуче відповів майстер. — За мною все одно похопляться в лікарні, — боязко додав він Воланду.
— Та чого це їм похоплюватись! — заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. — Це історія хвороби вашої?
130 
