165 
А я подумала, що краще лишуся тим, ким я є, аніж стану принижуватись у якійсь родовитій сім'ї. Містер Олівер говорив про містера Ріверса та про всю родину Ріверсів з великою повагою. Він сказав, що Ріверси — дуже давній рід у цьому краї, що їхні предки були дуже багаті, що їм колись належав весь Мор-тон, що й тепер, на його думку, представник цього роду міг би, якби захотів, одружитися з багатою дівчиною. Він дуже жалкував, що такий гарний, обдарований юнак забрав собі в голову стати місіонером; цим він тільки змарнує таке цінне життя. Я зрозуміла, що містер Олівер не став би чинити перешкоди шлюбові Розамунди з Сент Джоном. Очевидно, він вважав, що високе походження молодого священика, старовинне ім'я та духовний сан у достатній мірі відшкодували б брак багатства.
Настало свято П'ятого листопада — вільний від праці день. Моя маленька служниця, помігши мені прибрати в будиночку, пішла собі, задоволена винагородою в один пенні. Все довкола було чисте, аж сяяло — вишкрябана підлога, начищені ґрати каміна та витерті стільці. Я також причепурилась і могла проводити пообіддя, як мені хотілося.
Переклад кількох сторінок з німецької мови забрав у мене годину. Потім я дістала скриньку з фарбами та олівці і взялась за легшу й приємнішу справу, заходилася домальовувати мініатюру Розамунди Олівер. Голову я вже закінчила, лишалось зафарбувати тло, відтінити вбрання, додати зо два дотики карміну до повних уст, вивести кілька м'яких кучерів у косах та дужче затемнити вії під голубуватими повіками. Я саме захопилася викінченням цих деталей, аж враз після квапливого стуку двері розчинились і до хати ступив Сент Джон Ріверс.
— Я прийшов подивитись, як ви проводите свято, — мовив він. — Сподіваюся, не сумуєте? Ні? Оце вже гаразд. А коли ви ще й малюєте, то не почуваєтеся самотньою.
Бачте, я вам іще не довіряю, хоч ви досі тримались мужньо.
Я вам приніс книгу для вечірньої розваги, — і з цими словами поклав на стіл щойно видрукувану поему: один із тих чудових творів, що ними так часто вшановували щасливу публіку тих днів — золотого віку сучасної літератури. Та ба! Читачам нашої епохи щастить значно менше. Але не лякайтесь! Я не відхилятимусь од розповіді, щоб звинувачувати чи нарікати. Я знаю, поезія ще не вмерла, геній не згинув, і мамона не має влади ні закувати їх, ні вбити. Поезія і геній ще колись засвідчать про своє існування, свою свободу й силу. О ви, ангели небесні! Ви тільки всміхаєтесь, коли ниці душі радіють, а слабкі оплакують свою близьку загибель. Хіба поезія вмерла? Генія вигнано? Ні, посередносте, ні! Не дай заздрощам запевнити тебе в цьому. Вони не тільки живуть, а й владарюють і рятують рід людський, бо ж без їхнього божественного впливу, що проникає всюди, ти б досі була в пеклі — в пеклі свого власного убозтва!
І поки я захоплено розглядала блискучі сторінки «Марміона», Сент Джон нахилився до мого малюнка, щоб краще його роздивитися. І враз здригнувся; його висока постать знов випросталась, але він не мовив ані слова. Я глянула на нього, та він уникав мого погляду. Я легко вгадувала його думки і могла легко читати в його серці, тієї миті я була спокійніша й стриманіша за нього; я мала над ним тимчасову перевагу. І мені закортіло зробити йому добро, якщо це тільки можливо. «Попри всю його твердість і самовладання, — подумала я, — він надто себе переобтяжує: приховує глибоко всередині кожне почуття, кожне страждання, анічогісінько не виявляє, не висловлює, усе таїть у собі. Гадаю, йому піде на користь розмова про прекрасну Розамунду, з якою він, на його думку, не повинен одружуватись. Я його викличу на розмову».
— Сідайте, містере Ріверс, — були мої перші слова.
Та він своїм звичаєм відповів, що йому ніколи засиджуватись. «Гаразд, — сказала я подумки, — стій, якщо тобі подобається, але так одразу ти не підеш. Я вже вирішила: самотність однаково тяжка для тебе, як і для мене. Я спробую, чи не пощастить мені намацати потаємних струн твоєї довірливості, знайти отвір у кам'янім серці й влити в нього бальзаму співчуття».
— Ну то як: схожий портрет? — запитала я навпростець.
— Схожий? На кого? Я гаразд і не додивлявся.
— Ні, додивились, містере Ріверс.
Він аж здригнувся від такої раптової й незвичайної прямоти й здивовано глянув на мене. «Ну, це ще тільки початок, — сказала я собі. — Дарма ти бентежишся, я не відступлюсь од свого наміру, а ще й не те скажу».
— Ви його роздивились досить уважно й докладно, — провадила я далі, — та я нічого не матиму проти, якщо ви подивитесь на нього ще раз.
165 
